Справа про «золоті» підручники: Верховний Суд скасував рішення у справі видавництва "Атлант" і відправив на новий розгляд

18 лютого 2026 року Верховний Суд України у складі Касаційного господарського суду скасував рішення Господарського суду міста Києва та постанову Північного апеляційного господарського суду у справі про захист ділової репутації ТОВ "Видавництво Атлант". Справу № 910/14711/24 направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. Рішення набирає чинності негайно і не підлягає оскарженню.

Справа стосується позову видавництва "Атлант" проти ТОВ "Голдберрі" (власника сайту espreso.tv), де третьою особою виступає Громадська організація "Львівська група" (власник сайту ngl.media). Позивач вимагав визнати недостовірною інформацію, поширену в публікації про нібито завищені ціни на шкільні підручники, спростувати її та опублікувати відповідь.

Фон конфлікту

У серпні 2024 року на сайті ngl.media з'явилася стаття журналістки Єлизавети Чип під заголовком "Атлант розправив плечі. Нове видавництво за сприяння Міносвіти підкорює ринок шкільних підручників". У ній стверджувалося, що видавництво "Атлант" отримало від Інституту модернізації змісту освіти контракти на 163 млн грн без тендерів, з завищеними витратами на друк (удвічі вищими за ринкові). Прибуток видавництва оцінювався в 100-120 млн грн.

Через два дні на сайті espreso.tv опублікували короткий виклад статті, відеоінтерв'ю з Чип та гіперпосилання на оригінал. Видавництво "Атлант" стверджувало, що інформація недостовірна, спотворює факти та шкодить репутації, призвівши до кримінального провадження та затримок платежів від держави. Вони спеціалізуються на підручниках для дітей з особливими потребами та меншин, а реальний прибуток – близько 8 млн грн.

Рішення нижчих судів

Господарський суд Києва (03.07.2025) та апеляційний суд (06.11.2025) задовольнили позов, визнавши інформацію недостовірною, зобов'язавши "Голдберрі" спростувати її та опублікувати відповідь позивача. Суди визнали, що "Голдберрі" – належний відповідач, оскільки поширив матеріал з посиланням на джерело.

Аргументи Верховного Суду

Касаційну скаргу подала ГО "Львівська група", підтримана "Голдберрі". Верховний Суд частково задовольнив її, вказавши на порушення норм процесуального права. Ключові висновки:

• Неналежний відповідач: За практикою Верховного Суду та Великої Палати, у справах про поширення інформації в інтернеті належними відповідачами є автор матеріалу та власник сайту, де він з'явився вперше. Тут автор – Єлизавета Чип, первинний сайт – ngl.media (ГО "Львівська група"). "Голдберрі" лише розмістив короткий виклад, інтерв'ю та посилання, що не робить його єдиним відповідачем.
• Практика ЄСПЛ: Суд послався на рішення "Magyar Jeti Zrt v. Hungary" (2018), де гіперпосилання не прирівнюється до поширення, якщо немає схвалення чи повторення контенту. Нижчі суди не оцінили, чи "Голдберрі" схвалював інформацію, знав про її недостовірність чи діяв добросовісно.
• Процесуальні порушення: Суди не розмежували факти та оціночні судження, не з'ясували шкоду репутації та не врахували суспільний інтерес (стаття 10 Конвенції про права людини). Також ігнорували аргументи про неналежний суб'єктний склад.

Верховний Суд наголосив, що без правильного визначення відповідачів справа не може розглядатися по суті.

Понад 5 мільйонів збитків на ЧАЕС: суд виніс вирок екскерівнику станції через незаконні премії

13 лютого 2026 року Славутицький міський суд Київської області затвердив угоду про визнання винуватості стосовно Сергія Мартинова, який у 2024 році виконував обов’язки генерального директора ДСП «Чорнобильська АЕС». Його визнано винним у службовій недбалості, що призвела до багатомільйонних втрат підприємства.

Суть справи: премії всупереч закону

Згідно з матеріалами справи № 377/1085/25, у червні 2024 року Сергій Мартинов, перебуваючи на посаді в.о. гендиректора ЧАЕС, видав наказ №903 про преміювання персоналу. Співробітникам виплатили одноразову премію у розмірі 9,87% від посадового окладу «за успішне виконання планових завдань».

Однак слідство встановило, що умови для таких виплат не були передбачені ані Колективним договором підприємства, ані Галузевою угодою.

Наслідки для бюджету:

• 4 258 675 грн — сума безпідставно виплачених премій;
• 927 461 грн — сума зайво сплаченого єдиного соціального внеску (ЄСВ).
• Загальна сума збитків: понад 5,18 млн гривень.

Позиція обвинуваченого та угода з прокурором

Сергій Мартинов повністю визнав свою вину у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 367 КК України (службова недбалість, що спричинила тяжкі наслідки). 13 лютого 2026 року він уклав угоду про визнання винуватості з прокурором.

Суд врахував пом’якшувальні обставини:

• Щире каяття;
• Статус ліквідатора аварії на ЧАЕС 1987 року;
• Похилий вік та відсутність попередніх судимостей;
• Добровільний внесок на потреби Збройних Сил України у розмірі 100 000 гривень.

Вирок суду

Суддя затвердила угоду та призначила експосадовцю наступне покарання:

1. Позбавлення волі строком на 2 роки (із звільненням від відбування покарання з іспитовим строком на 1 рік).

2. Позбавлення права обіймати посади, пов’язані з адміністративно-господарськими функціями, на строк 1 рік.

3. Обов’язок періодично з’являтися для реєстрації до органів пробації та не виїжджати за межі України без погодження.

Також засуджений має сплатити на користь держави понад 25 тисяч гривень витрат на проведення експертиз. Запобіжний захід у вигляді домашнього арешту був скасований у залі суду.

«Це не моя війна»: у Запоріжжі засудили на 5 років одесита, який заперечував агресію РФ та відмовився служити

Запорізький районний суд виніс вирок мобілізованому уродженцю Одеси, який після проходження навчання відкрито відмовився виконувати обов'язки військової служби. Чоловік заявив, що не вважає Росію агресором і «не розуміє, хто на кого напав».

Деталі справи та «особлива» позиція підсудного

Згідно з матеріалами справи №317/4773/25, обвинувачений був призваний за мобілізацією у червні 2025 року. Після проходження підготовки у навчальних центрах Рівного та Дніпра, його направили до військової частини на Запоріжжі для призначення на посаду стрільця-помічника гранатометника.

Однак, прибувши до місця дислокації підрозділу, солдат категорично відмовився:

• приймати посаду та підписувати наказ;
• отримувати зброю та амуніцію;
• надавати персональні дані для оформлення документів.

Свою відмову чоловік мотивував тим, що він «не військова людина», має проблеми зі здоров'ям (зокрема, заявляв про вибитий під час затримання зуб, який демонстрував у коробочці) та не згоден з методами мобілізації.

«Не бачу агресора»

Найбільш резонансними стали свідчення командирів та офіцерів з психологічної підтримки. За їхніми словами, під час численних виховних бесід підсудний відкрито заявляв, що:

«Це не моя війна», «Я не розумію, хто на кого напав», «Я не вважаю Росію державою-агресором».

Офіцер з психологічної підтримки у своїй характеристиці зазначив, що мобілізований виявляв повну нелояльність до України та намагався ухилитися від служби під надуманими приводами.

Аргументи захисту та позиція суду

Адвокат наполягав, що мобілізація була проведена з порушеннями, а наказ командира про призначення на бойову посаду нібито був незаконним, оскільки підсудний за станом здоров'я мав служити у підрозділах забезпечення.

Проте суд ці аргументи відхилив, спираючись на наступне:

1. ВЛК: Обвинувачений двічі проходив медкомісію (у червні та липні 2025 року), і обидва рази був визнаний придатним. Рішення ВЛК він не оскаржував.

2. Підготовка: Підсудний пройшов навчання в учбових центрах, що спростовує заяви про «повну непідготовленість».

3. Свідомість дій: Відмова була публічною, неодноразовою та зафіксованою рапортами свідків.

Вирок

Суддя Запорізького районного суду Запорізької області визнав чоловіка винним у вчиненні злочину, передбаченого ч. 4 ст. 409 КК України (відмова від несення обов’язків військової служби в умовах воєнного стану).

Враховуючи відсутність каяття та тяжкість вчиненого правопорушення, суд призначив покарання у вигляді 5 років позбавлення волі. 

5 років тюрми за страх: у Харкові засудили солдата, який відмовився їхати на Донеччину

19 лютого 2026 року Новобаварський районний суд м. Харкова у справі № 639/891/26 виніс вирок військовослужбовцю, який відкрито відмовився виконувати бойове розпорядження. Попри каяття та наявність неповнолітньої дитини, чоловік отримав реальний термін ув’язнення.

Суть інциденту

Подія сталася 1 грудня 2025 року. Солдат, який обіймав посаду старшого водія інженерно-саперного взводу, під час шикування підрозділу отримав наказ від тимчасово виконуючого обов’язки командира батальйону.

Згідно з бойовим розпорядженням, він мав вибути в район населеного пункту Сергіївка (Донецька область) у складі тактичної групи «Покровськ». Завданням підрозділу було зайняття позицій для недопущення прориву противника.

«Боявся за своє життя»

У суді обвинувачений повністю визнав провину. Свою відмову він пояснив психологічним чинником: чоловік зізнався, що відчував сильний страх за своє життя, оскільки до цього моменту не брав безпосередньої участі в активних бойових діях.

Відмова була зафіксована на відеокамеру, що стало одним із ключових доказів у справі.

Позиція суду

Суд підкреслив, що в умовах повномасштабної агресії та воєнного стану військова дисципліна є фундаментом обороноздатності держави.

• Кваліфікація: ч. 4 ст. 402 КК України (Непокора, вчинена в умовах воєнного стану).

• Пом'якшувальні обставини: щире каяття, наявність на утриманні 10-річної доньки.

• Обтяжувальні обставини: не встановлені.

Попри наявність пом’якшувальних факторів, суддя зазначив, що відсутність реального покарання за такі вчинки може призвести до зниження рівня дисципліни у військах та підриву боєздатності армії.

«Непокора є небезпечним військовим злочином... що негативно позначається на виконанні завдань з оборони держави», — йдеться у тексті вироку.

Остаточний вердикт

Суд призначив військовослужбовцю покарання у вигляді 5 років позбавлення волі.

«Спецоперація» за вказівкою з Instagram: у Львові винесли вирок чоловіку, який підпалив відділення «Укрпошти»

16 лютого 2026 року Личаківський районний суд м. Львова ухвалив вирок у справі Ярослава Біжка, якого звинувачували в умисному підпалі дверей поштового відділення. Чоловік став жертвою маніпуляцій невідомих осіб, які видавали себе за співробітників СБУ.

Деталі інциденту

Подія сталася 13 листопада 2025 року близько 20:30. Обвинувачений підійшов до відділення «Укрпошти» №79014, що на вулиці Личаківській, 119, та за допомогою заздалегідь підготовленого бензину підпалив вхідні двері. Внаслідок підпалу АТ «Укрпошта» було завдано матеріальних збитків на суму понад 88 тисяч гривень.

Романтичне знайомство та «вербування»

У судовому засіданні Ярослав Біжко повністю визнав свою провину та розповів приголомшливу історію свого злочину. За словами підсудного, все почалося із сайту знайомств, де він за два тижні до події познайомився з дівчиною.

У день запланованого побачення йому зателефонував невідомий, який представився співробітником СБУ. «Спецслужбіст» заявив, що дівчина, з якою Ярослав збирався зустрітися, нібито працює на країну-агресора. Для переконливості чоловіку навіть надіслали відео її «затримання».

Далі, під тиском погроз та інструкцій, обвинуваченого переконали, що він бере участь у «секретній операції». Йому наказали купити бензин і підпалити двері відділення пошти, де начебто переховувалися куратори дівчини-шпигунки. Чоловік повірив, що допомагає державі, і виконав наказ.

Рішення суду

Суд врахував декілька факторів, що пом’якшують покарання:

• Щире каяття та активне сприяння розслідуванню.
• Повне відшкодування збитків «Укрпошті».
• Добровільний внесок на потреби ЗСУ у розмірі 10 000 гривень.
• Відсутність попередніх судимостей.

Вирок суду у справі № 463/625/26: Ярослава Біжка визнано винним за ч. 2 ст. 194 КК України (умисне пошкодження майна шляхом підпалу). Йому призначено покарання у вигляді 3 років позбавлення волі.

Однак, на підставі ст. 75 КК України, суд звільнив його від реального відбування терміну, встановивши іспитовий строк тривалістю 2 роки. Протягом цього часу засуджений має періодично реєструватися в органах пробації та повідомляти про зміну місця проживання чи роботи.

Також засуджений має сплатити на користь держави 22 285 гривень за проведення експертиз.

На Вінниччині «чорний археолог» знайшов унікальний римський скарб ІІІ століття: суд оштрафував його на 1700 гривень

17 лютого 2026 року Оратівський районний суд Вінницької області у  справі № 141/85/26 виніс вирок місцевому жителю Олександру Мельнику, який за допомогою металошукача відшукав та намагався привласнити унікальний археологічний скарб часів Римської імперії. Артефакти передали до музею, а чоловік відбувся невеликим штрафом.

Згідно з матеріалами справи, подія сталася 16 листопада 2025 року. Олександр Мельник із металошукачем «Фортуна-М3» проводив нелегальні земляні пошуки на ділянці між селами Оратів та Мервин Вінницького району.

Того дня йому вдалося натрапити на справжню історичну реліквію. З-під землі чоловік дістав комплекс бронзових предметів: римський казанок з ручкою (типу Геммоор), фрагменти римського черпака та цідилки для вина, бронзову пряжку типу «Омега» з обоймою для кріплення до пояса, а також частини римського триніжника-підставки.

Експерти Національного музею історії України підтвердили, що знахідка є унікальним скарбом. Предмети датуються другою половиною ІІІ століття нашої ери. Усі ці речі були знайдені разом (складають єдиний депозит) і належать до стародавнього германського воїнського поховання-кремації. Скарб має особливу історичну, наукову, художню та культурну цінність.

Відповідно до українського законодавства, всі археологічні знахідки є власністю держави. Проте Олександр Мельник не повідомив про знахідку органи охорони культурної спадщини, а забрав артефакти додому. Того ж дня він вирішив похизуватися скарбом і виклав фотографії предметів у тематичних групах для шукачів у соціальній мережі Facebook.

Саме публікації в інтернеті, ймовірно, і привернули увагу правоохоронців. Вже 10 січня 2026 року до будинку чоловіка з обшуком прийшла поліція. Мельник не став опиратися і добровільно видав усі 54 фрагменти знайдених старожитностей, які ховав у спальні.

Під час слідства Олександр Мельник повністю визнав свою провину, розкаявся та погодився на спрощений розгляд справи без проведення судового засідання. Представники Національного музею історії України також не висували цивільних позовів, оскільки артефакти були успішно їм передані.

17 лютого 2026 року суддя Оратівського районного суду визнав Олександра Мельника винним у незаконному привласненні скарбу, який має особливу культурну цінність (ч. 1 ст. 193 КК України). Враховуючи щире каяття, сприяння слідству та те, що чоловік раніше не був судимим, суд призначив йому покарання у вигляді штрафу в розмірі 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян — тобто 1700 гривень.

Усі 54 безцінні металеві артефакти римського періоду за рішенням суду офіційно залишені у Національному музеї історії України. А от металошукач та мобільний телефон, з якого робилися фото для Facebook, конфісковувати не стали — їх повернули власнику.

Суд дав умовні терміни чоловікам, які «вибивали» мільйонний борг: гучна справа СБУ розвалилася в суді

04 лютого 2026 року Київський районний суд міста Одеси виніс вирок у справі № 947/38994/23  про нібито вимагання майже мільйона гривень. Гучна справа, яка розслідувалася за участю СБУ, несподівано змінила свій хід у суді: з'ясувалося, що «неіснуючий борг», про який заявляв потерпілий Михайло Цонков, виявився цілком реальним. В результаті обвинувачені Вюгар Османов та Рабіл Алієв уникли тривалого тюремного ув'язнення і отримали умовні терміни.

Суть конфлікту: морква, розписка та борги

Історія бере свій початок ще у 2016 році, коли потерпілий Михайло Цонков та його колишній бізнес-партнер спільно вирощували насіння моркви. Партнер позичив Цонкову велику суму грошей, і той власноруч написав боргову розписку на 927 тисяч гривень. Проте борг так і не повернув, мотивуючи це тим, що фуру з його насінням нібито заарештували у Києві.

Роками партнер намагався повернути свої кошти, але марно. Влітку 2023 року він вирішив розпочати новий аграрний бізнес спільно з Вюгаром Османовим (директором ТОВ «Одеса Море +») та Рабілом Алієвим. Кредитор розповів їм про старий борг Цонкова і запропонував: якщо гроші вдасться повернути, вони підуть як його внесок у їхню нову спільну справу.

Османов та Алієв взялися за повернення боргу. Відбулося кілька зустрічей: спочатку в селі Владичень Болградського району, де Цонков повернув 20 000 гривень готівкою (про що одразу зробили відмітку на оригіналі розписки). Наступні зустрічі проходили в одеських ресторанах «Горець» та «Апшерон».

Спецоперація СБУ та суд

Не бажаючи віддавати решту боргу, Михайло Цонков звернувся до правоохоронців, заявивши, що з нього погрозами вимагають «неіснуючий борг». Далі в справу втрутилася СБУ: Цонкова обвішали прослушкою, видали йому мічені 500 доларів США, які він передав обвинуваченим під час зустрічі в ресторані «Горець».

Під час останньої зустрічі біля ресторану «Апшерон» третій чоловік (справа щодо якого виділена в окреме провадження) вдарив Цонкова у груди. Після цього Османова та Алієва жорстко затримали, звинувативши у вимаганні в умовах воєнного стану (ч. 4 ст. 189 КК України), що загрожувало їм позбавленням волі на строк від 7 до 12 років.

Проте під час судового розгляду версія слідства розсипалася.

По-перше, сам Михайло Цонков у суді плутався у свідченнях і врешті-решт визнав, що розписка справжня, він її підписував і дійсно мав фінансові зобов'язання.

По-перше, свідки підтвердили, що Османов і Алієв не забирали гроші собі — передані Цонковим 500 доларів США були того ж дня перераховані на банківську картку доньки справжнього кредитора.

Рішення суду

Суддя дійшов висновку, що дії обвинувачених не є вимаганням, оскільки вони не намагалися заволодіти чужим майном заради власної наживи. Вони намагалися змусити боржника виконати його реальні зобов'язання, проте використовували для цього незаконні методи (погрози).

Тому суд перекваліфікував дії Вюгара Османова та Рабіла Алієва з ч. 4 ст. 189 (Вимагання) на значно м'якшу ч. 2 ст. 355 Кримінального кодексу України (Примушування до виконання цивільно-правових зобов'язань).

Обом обвинуваченим призначили покарання у вигляді 3 років позбавлення волі, проте суд звільнив їх від реального відбування покарання, давши 1 рік іспитового терміну (умовно).